Своїм сучасним виглядом замок завдячує онуку Станіслава Любомирського — теж Станіславу, теж Великому маршалу коронному, — та його дружині Ізабеллі з дому Чарторийських, кузині короля Станіслава Августа Понятовського. Саме вони в другій половині ХVIII століття не пошкодували грошей та зусиль, аби перетворити аскетичну фортифікацію на пишну магнатську резиденцію. Відповідно до смаків доби, резиденція мала бути комплексом мистецтв: пишність архітектури підсилювалася пишністю декору, замилування живописом, музикою та театральним мистецтвом провокувало створення потужних мистецьких осередків при дворах аристократії, сюди запрошували видатних художників і музикантів, а мода на природничі науки та переважно домашня освіта передбачали організацію в палацах добрих бібліотек і навіть наукових кабінетів, переважно фізичних. Тож і в Ланьцутському замку Любомирські обладнали придворний театр, бальну залу з грандіозно-урочистими кришталевими люстрами, галерею античних старожитностей, бібліотеку в англійському стилі, китайські та турецькі апартаменти, оранжерею з зимовим садом… Тоді ж войовничі бастіони були перетворені на квітники, а навколо замку розбили великий пейзажний парк.

У ХІХ столітті Польща компенсувала втрату державної незалежності бурхливим інтересом до власної історії та культури. Значно збільшилася кількість аристократів з вищою освітою, переважно із сільського господарства, права і гуманітарних дисциплін, серед яких домінувала зацікавленість історією Польщі та власного роду. Будувалися і перебудовувалися всі резиденції від «Великопольщі» до Києва, Бобруйська, Вітебська чи Клайпеди, для чого запрошувалися переважно архітектори екстра-класу. Окрасою палаців стали парки. З огляду на кількість творів мистецтва, резиденції нагадували музеї. В кожному маєтку обов’язково була велика бібліотека з добіркою літератури з національної історії, доповнена родинним архівом. Дуже популярним стає збирання пам’яток історії з будь-якого часу і в будь-яких формах. У кожному маєтку царювали музи, аристократи підтримували дружні стосунки з митцями, запрошували на домашні концерти видатних музикантів, наприклад, того ж таки Шопена.

Такою була ситуація в країні, коли ланьцутські землі 1816 року переходять з роду Любомирських до так званої «срібної» гілки роду Потоцьких, яка володіла маєтками в Тульчині, Кристинополі та відомим на всю Європу пейзажним парком Софіївка в Умані. Власниками Ланьцутського маєтку стали онуки княгині Ізабелли Любомирської від шлюбу її доньки Юлії з Яном Потоцьким, відомим мандрівником і письменником, автором «Рукопису, знайденого в Сарагосі». Після розподілу спадку між претендентами замок дістався старшому онуку — Альфреду Потоцькому. Хоча Альфред до кінця життя так і не навчився правильно говорити польською, але патріотизму йому, як і більшості польських аристократів доби розподілу Польщі, не бракувало. Тож він вступив до армії Варшавського Князівства в складі наполеонівських військ, відбув усю московську кампанію 1812 року, був поранений у битві при Бородіно, потрапив до російського полону, після повернення мешкав у Галичині, де його й застала звістка про спадок. 1838 року Альфред Потоцький заснував Ланьцутську ординацію, тобто неподільне право власності, згідно з яким маєток не розподілявся між усіма нащадками, а весь переходив старшому синові. На той момент Ланьцутська ординація складалася з трьох міст, 56 сіл і 28 фільварків і такою проіснувала майже сто років практично без змін.

Таке раптове збагачення до того досить помірно заможних Потоцьких польська аристократія сприйняла з іронією, яку сформулювала у глузливий віршик: «Сперлись на 14 тисяч мериносів (тобто овець відповідної породи) і задирають носа». Популярні на британському острові мериноси потрапили до віршика з тієї причини, що Альфред Потоцький, поспішаючи налагодити своє господарство в якнайсучасніший спосіб, орієнтувався на Англію та її сільськогосподарський досвід. Він підтримував тісні стосунки з австрійським двором, за що був щедро обдарований титулами і посадами в Галичині. Син Альфреда — Альфред Йозеф, другий ординат ланьцутський, — удався в батька, був старанним і дбайливим господарем. Вдалий шлюб із єдиною донькою заможного князя Романа Сангушка додав до і без того обширних володінь Потоцького маєток Антоніни на Центральному Поділлі та Шепетівку на Волині. На той момент Альфред Йозеф Потоцький був, напевне, найбагатшим землевласником в Галичині. Він успадкував від батька і прихильність австрійського двору, тож 1867 року отримав з рук імператора Франца Йосифа І портфель міністра сільського господарства, 1870 року став прем’єр-міністром Австрійської імперії, а 1875 року — намісником Галичини. Шляхетна людина, Альфред Йозеф, на жаль, не мав владної вдачі, тож його політична кар’єра не була успішною, з ним не рахувалися не тільки політичні опоненти, а й прибічники. В приватному житті він у всьому підкорявся дружині, котра мала міцний чоловічий характер.

Старший син Альфреда Йозефа Роман, який став третім ланьцутським ординатом, на жаль, не вдався в батька з дідом. Гультяй, картяр і любитель перегонів, він спускав величезні суми у віденському «Жокей-клубі», чим сильно засмучував імператора Франца Йосифа І. Тільки грандіозний Ланьцутський маєток — причина того, що величезні програші Романа не позначалися на добробуті родини. А часом йому щастило й виграти. Сучасники пліткували, що одного такого виграшу його другій дружині Ельжбеті з Радзивіллів стало на ґрунтовну реставрацію Ланьцутського замку. Так це чи ні, наразі не відомо, але замок протягом 1889-1911 років був повністю переобладнаний згідно з останніми тогочасними вимогами щодо комфорту. Було проведено воду, каналізацію, електричне освітлення, встановлено систему централізованого опалення та телефони. Площу парку збільшили вдвічі, збудували пишні стайні і каретню. Зовнішній декор замку стилізували під французький неоренесанс, але автентичні історичні інтер’єри XVII-XIX століть при цьому були дбайливо збережені.

Останній ланьцутський ординат Альфред Потоцький ще збільшив родинний маєток, отримавши спадок від далекого родича. 1920 року площа ординації становила 34 650 гектарів. На той час у Польщі було майже 500 власників маєтків площею від трьох до 190 тисяч гектарів. Найбільшою була ординація князів Замойських. Переважно всі вони (Любомирські, Потоцькі, Замойські, Сапеги, Радзивілли) були спадкоємцями давніх фортун. Після ж указу 1921 року про примусову парцеляцію (розподіл) великих маєтків на чубку польської фінансової піраміди незалежної Польщі опинилося тільки 5 аристократів, лідером яких був Станіслав Себастіан Любомирський (221,5 мільйона злотих), на другому місці опинився Альфред Потоцький з Ланьцута (121,4 мільйона злотих). Своєю впевненою фінансовою позицією Альфред Потоцький завдячує в тому числі й акціям нафтовидобувної галузі Галичини. 1937 року річний дохід Альфреда Потоцького становив понад 250 тисяч доларів (у перерахунку зі злотих) — шалені як на ті часи гроші.

Хоча Альфред досить добре дбав про родинну власність, але особливим альтруїзмом не відзначався, тож його робітники постійно страйкували. Натомість на подорожі по Європі та африканські сафарі ординат витрачав величезні суми. Серед його трофеїв з південних полювань, якими дотепер завішані всі стіни чималенької каретні, кого тільки немає: тигри, леви, навіть бегемот… А з лап слона зроблені оригінальні світильники до графського кабінету. На прохання польського міністерства закордонних справ Альфред Потоцький охоче надавав свою пишну резиденцію для дипломатичних зустрічей та раутів, наприклад, для візиту лорда Керзона чи голландської принцеси. 1944 року Альфред Потоцький виїхав до Швейцарії. Його багаж складався з 11 (!) вагонів родинних раритетів — переважно з Ланьцутського замку. Вже незадовго перед смертю Альфред одружився з графинею Ліс, але потомства від цього шлюбу не було.

Молодший брат Альфреда Єжі, володар Поморян (Львівська область), як і брат, теж багато подорожував Індією та Африкою і також був затятим мисливцем. Свої враження від подорожей він публікував у вигляді оповідань. Альфред Єжі товаришував з маршалком Пілсудським, за його уряду зробив дипломатичну кар’єру — спершу послом в Туреччині, а згодом — у Сполучених Штатах, одружився з перуанкою і в 1940 році оселився в Перу. Його син Станіслав також живе в Перу, але взяти шлюб вирішив-таки в капличці рідного Ланьцутського замку, на що отримав люб’язний дозвіл керівництва музею. Тож 1997 року Ланьцутський замок побачив весілля нащадка своїх останніх власників.

Третій брат, Йозеф Миколай, власник маєтку Антоніни на Поділлі (тепер Хмельницька область), Шепетівки, Корця на Волині (загалом близько 63 тисяч гектарів) та акцій золотих копалень у Південній Африці, розбудував палац в Антонінах і заклав пишний ботанічний сад, бюджет якого складав на 1917 рік 150 тисяч рублів. У Пищові він заснував звіринець і заповідник площею 2500 гектарів, відомий на цілу Європу, в Шепетівці обладнав курорт для хворих на ревматизм. Родинний потяг до мисливства і подорожей у цього Потоцького посилювався шляхетською традицією плекання расових арабських коней, для чого він тримав в Антонінах конюшню. На жаль, усі починання Йозефа Миколая розвіялися під час революції та громадянської війни: більшість чистокровного табуна була знищена (окрім 600 коней, подарованих власником корпусу генерала Йозефа Довбур-Мусьніцкого), маєток в Антонінах пограбований, палац згорів, сад пропав.
 
Ланьцутський замок від грабунку радянських військ і місцевих селян урятувало те, що він одразу отримав статус народного надбання нової польської держави. Вивезені Потоцьким раритети поступово замінили іншими, подібними за часом та стилем. Хоча під склепіннями Ланьцутського замку час зупинився на відмітці безтурботного міжвоєння, його інтер’єри можна гортати як підручник з історії країни. Родзинка кожної зали — букет авторської роботи з живих чи сухих квітів, який відповідно до образу інтер’єру складає художник.

Сьогодні замок і парк у Ланьцуті — магніт для туристів з усієї Європи, його відвідує понад 260-270 тисяч осіб щороку. До огляду туристів — 86 виставкових залів загальною площею 2250 метрів квадратних, доглянутий пейзажний парк у 50 гектарів, єдиний в Європі музей кінних екіпажів (120 експонатів) та парадної кінської збруї. 1996 року в замку відбулася зустріч дев’яти президентів країн Центральної Європи. Від 1961 року в Ланьцуті відбувається щорічний міжнародний фестиваль струнної класичної музики. В самому містечку Ланьцут теж можна побачити багато цікавого — Домініканський костел XV-XVI століть, палацики і вілли місцевої шляхти, де найстарішому майже 300 років, автентичні міщанські кам’яниці трьох століть, синагогу 1761 року побудови…